Прислухаймося до слова, що для нас слово истини, в яких колах воно знайде місце? Це зачіпає наші душі чи наші серця? Чи це сенсибілізує наші душі, чи збагачує наш дух, зміцнює нашу віру? Слово активне, а не бездіяльне, якщо воно знаходить дім у глибині наших сердець, воно рухає всім нашим «я». Мета слова полягає в тому, щоб позбавити нас від нашого егоїзму, а отже, і від власного "ego", але воно також вказує нам шлях до притулку во Христа. Чи можна підійти до Христа з нашим душевним тягарем? Відповідь – так. Але щоб бути у Христі, ми повинні залишити ці тягарі на порозі, перед дверима. Бо не можна ввійти через тісні ворота з плечем гріха.
Марна ентузіазм чуттєвість, якщо це слово не впливає на нас і не має практичної дії. Якщо ми не струсемо ідолів із своєї душі, то слово слабке й віддаляється від нас. Ми слухаємо і не чуємо, це не будує внутрішню духовну людину. Слово Боже має велику і безмежну силу, але Він не насильницький, а сповнений благодатної милосердної любові. Спочатку це розбиває серце, що може боліти, але, як лікар, робить пересадку серця. Нове серце буде придатним для житла Слова, воно буде домом Христа Його Духом. Це безумовно приносить плоди Богу через Святого Духа всередині нас.
Любов Батька формує нову людину постійним очищенням. Це робить людину виконавцем слова. Це постійний процес очищення духа в Царстві Небесному. Це індивідуальна подорож до очищення. Господь каже, що ти нікого не засуджуєш, але ми не нехтуємо покровом, щоб не мати спілкування з іншими гріхами. Бо пасивність дорівнює згоді, і не любов діє в нас, якщо ми не викриваємо гріхів світу і свого ближнього, брата. Вона спрямована не проти осіб, а проти гріха, що живе в ньому. Ми повинні не мити голови, а говорити до серця, якщо ми здатні зробити це Духом Христовим, що живе в нас. Основою нашого спільного життя є те, що наша поведінка продиктована любов'ю, спочатку очищає мене від темряви, щоб усунути промінь, який є в моїх очах.
«А це звістка, що ми її чули від Нього і звіщаємо вам: Бог є світло, і немає в Нім жадної темряви! Коли ж кажемо, що маємо спільність із Ним, а ходимо в темряві, то неправду говоримо й правди не чинимо! Коли ж ходимо в світлі, як Сам Він у світлі, то маємо спільність один із одним, і кров Ісуса Христа, Його Сина, очищує нас від усякого гріха. Коли ж кажемо, що не маєм гріха, то себе обманюємо, і немає в нас правди! Коли ми свої гріхи визнаємо, то Він вірний та праведний, щоб гріхи нам простити, та очистити нас від неправди всілякої. А як кажемо, що ми не згрішили, то чинимо з Нього неправдомовця, і слова Його нема в нас!».(1Іван1,-5..10)
Дорогие читатели! Не скупитесь на ваши отзывы,
замечания, рецензии, пожелания авторам. И не забудьте дать
оценку произведению, которое вы прочитали - это помогает авторам
совершенствовать свои творческие способности
Поэзия : 2) Огненная любовь вечного несгорания. 2002г. - Сергей Дегтярь Это второе стихотворение, посвящённое Ирине Григорьевой. Оно является как бы продолжением первого стихотворения "Красавица и Чудовище", но уже даёт знать о себе как о серьёзном в намерении и чувствах авторе. Платоническая любовь начинала показывать и проявлять свои чувства и одновременно звала объект к взаимным целям в жизни и пути служения. Ей было 27-28 лет и меня удивляло, почему она до сих пор ни за кого не вышла замуж. Я думал о ней как о самом святом человеке, с которым хочу разделить свою судьбу, но, она не проявляла ко мне ни малейшей заинтересованности. Церковь была большая (приблизительно 400 чел.) и люди в основном не знали своих соприхожан. Знались только на домашних группах по районам и кварталам Луганска. Средоточием жизни была только церковь, в которой пастор играл самую важную роль в душе каждого члена общины. Я себя чувствовал чужим в церкви и не нужным. А если нужным, то только для того, чтобы сдавать десятины, посещать служения и домашние группы, покупать печенье и чай для совместных встреч. Основное внимание уделялось влиятельным бизнесменам и прославлению их деятельности; слово пастора должно было приниматься как от самого Господа Бога, спорить с которым не рекомендовалось. Тотальный контроль над сознанием, жизнь чужой волей и амбициями изматывали мою душу. Я искал своё предназначение и не видел его ни в чём. Единственное, что мне необходимо было - это добрые и взаимоискренние отношения человека с человеком, но таких людей, как правило было немного. Приходилось мне проявлять эти качества, что делало меня не совсем понятным для церковных отношений по уставу. Ирина в это время была лидером евангелизационного служения и простая человеческая простота ей видимо была противопоказана. Она носила титул важного служителя, поэтому, видимо, простые не церковные отношения её никогда не устраивали. Фальш, догматическая закостенелость, сухость и фанатичная религиозность были вполне оправданными "человеческими" качествами служителя, далёкого от своих церковных собратьев. Может я так воспринимал раньше, но, это отчуждало меня постепенно от желания служить так как проповедовали в церкви.
